Дрібні грошики і порожні споживчі кошики
Добавлено: 19th Февраль, 2009.
Теперішні походи на ринок для більшості з нас закінчуються розчаруванням. Ціни жахають, і відчуваєш, як зароблені трудові стали такими дрібними грошиками, за які неможливо прохарчувати сім’ю, придбати найнеобхідніші речі.
Наш споживчий кошик щодень порожніє. Рідко хто сьогодні може дозволити собі купити і покласти у нього м’ясо, рибу, сир, сметану, масло.
Вразив суботній ринок — тихий, пригнічений... Поодинокі постаті покупців, невеселі обличчя продавців. Немає тієї жвавої торгівлі, якою він жив донедавна.
Ми поспілкувались з шепетівчанами. Пропонуємо відверті розповіді пересічних громадян.
«Ми бідували і будували»
Марія Дем’янівна, пенсіонерка, 75 років, пенсія — 640 гривень:
— Ми бідували, але будували, залишили у спадок заводи, фабрики, багаті колгоспи, а сьогодні влада усе знищила, все спустошила. Була війна, але землю засівали, орали поля, запрягаючи корів. Важко було у 1947 році, після війни. У 90-х роках намучились з купонами. Тоді я була молодшою, тому не так було страшно жити, як зараз.
Мабуть, таке відчувають усі пенсіонери. 640 гривень пенсії — це насмішка над нами. Сьогодні купила вермішелі, рисової січки, декілька курячих спинок. Ще треба купити хліб, молоко. Згадую, як пляшка молока колись коштувала 13 копійок. І цей набір продуктів мені потрібно розділити на тиждень. Майже усі гроші йдуть на медицину. Я двічі прооперована, необхідно постійно приймати ліки.
Такими цінами на все і такими пен-сіями нам, пенсіонерам, укоротять віку.
«Можливо, колись куплю рибу»
Неля, молода жінка, мама двох дітей:
— У сім’ї нас четверо: я, чоловік та двоє діток. Вийшла на ринок, подивилась на ціни і змогла купити лише крупи — рис, гречку, горох, ячку. Ще кілограм яблук для дітей і декілька зошитів. У м’ясний павільйон не заходжу — ця їжа уже не для нас. Можливо, колись куплю риби, якщо чоловікові виплатять зарплату. А мої 800 гривень підуть на комунальні платежі, оплату за дитсадок на двох дітей, а решта... Не знаєш, як розділити ту мізерну решту.
Одним словом, немає нічого доброго ні для дітей, ні для нас, дорослих.
«Грошей на їжу не вистачає»
Подружжя Поліщуків:
— Ми удвох працюємо, двоє дітей навчаються у школі, в старших класах. Така доросла сім’я вимагає доброго, калорійного харчування. Ми обоє ніби непогано заробляємо, але встигнути за цими шаленими цінами на продукти неможливо. Їх хтось повинен контролювати, корегувати до наших зарплат, пенсій, стипендій!
Потратили 200 гривень. Узяли кілограм м’яса, рибу, овочі, фрукти, молочні продукти. Цього аби вистачило на три дні...
Як пояснити дітям, які ростуть, що грошей на їжу не вистачає? Соромно, бо сьогодні ми, висококваліфіковані спеціалісти, не можемо нормально забезпечити сім’ю. На роботі, під час обідньої перерви, перебиваємось кавою, чаями. Хіба це нормально?
«Добре, що є село»
Володимир, охоронець, 32 роки, освіта вища:
— Я працюю в охоронній фірмі, а проживаю у селі. Заробіток маю ніби непоганий, та стосовно сьогоднішніх цін він дуже мізерний. От я вийшов на ринок після роботи, щоб дещо купити. У сумці порожньо, а вже 100 гривень потратив.
У селі ми утримуємо худобу, курей, обробляємо земельну ділянку. Без усього цього прохарчуватись сьогодні було б дуже скрутно. А праця на власному господарстві — щоденна, без вихідних і відпочинку. Виходить, що я змушений трудитись на двох важких роботах, щоб забезпечити себе і сім’ю.
Якось подивився телепередачу «Світське життя» на каналі «1+1». Багаті хизуються своїми статками, мабуть, і не здогадуються, у яких умовах живе село. У демократичній державі такого не повинно бути. Бере злість за таку несправедливість.
Криза торкнулась кожного з нас: ударила цінами, відібрала роботу, посадила на напівголодний пайок і нас-міхається: «Терпіть, економте, затягуйте паски...».
А терпець уривається. Люди нервують, протестують і часто не можуть знайти вихід із скрутного становища.
Були й важчі часи — «бідували і будували», як сказала пенсіонерка, однак владу і простих людей об’єднувала єдина мета. А зараз ми різні — дуже багаті і дуже бідні.
Було б справедливо, якби заможні взяли тягар кризи на себе, трішки зменшили б відсотки своїх мільйонних доходів. Так ні, вони поспішають перекласти усе на народні плечі, збільшують податки, збори, платежі.
Не завадило б нам усім пам’ятати сторінки історії. Згадайте хоча б Ленінську цитату про те, коли «низи» не можуть жити по-старому. А вони уже не можуть з такими дрібними грошиками і порожніми споживчими кошиками.
Підготувала Є.ЛІТВІНЧУК.
Вернуться на главную страницу или перейти в раздел: Економіка
