«Рисові поля»
Добавлено: 23rd Январь, 2009.
Був грудень 1979 року. На засніженому полі біля містечка Хирів, у якому дислокувалась десантно-штурмова бригада, що знаходиться у Львівській області під лісом, вів учбовий бій наш батальйон. Молоді воїни, яких призвали служити до лав Радянської Армії, вчились як вести себе в бою, стріляти, перебігаючи наступати, кидати гранати і виносити з поля бою поранених. Хоч і було дуже важко, але десантники із своїми завданнями справлялись.
Так тривало кожного дня — стройова підготовка, марш-кидок, фізична підготовка з елементами рукопашного бою та тренування на спецмайданчику, як вистрибувати з літака, керування та укладання парашутів, навчання з бойовою технікою — Бтр-Д та БМД (бойова машина десанту). Але офіцери приділяли більше уваги тому, як навчитись воювати на території ворога.
Після таких занять солдати збирались, щоб перепочити і часто сміялись із тих тренувань, що не виходили вправи, адже роти складались на дев’яносто відсотків з хлопців, які прийшли на службу восени. Вони і не думали, що через кілька місяців будуть вести справжні бої з реальним ворогом.
У січні 1980 року за сигналом тривоги ми відбули в Афганістан. З міста Термеза своїм ходом, на бронетехніці, під обстрілами, просувалися через перевал Силанг до Кабула, а далі — на схід. Вночі прибули під Джелалабад й зупинились в апельсинових садах. У нас, на Батьківщині, лежав сніг, лютували морози, а тут...
Коли на світанку розвиднилось, ми побачили на деревах апельсини, мандарини, щебетали птахи і всюди під деревами цвіли квіти. Але такою природою довго милуватись нам не довелось, почали готуватись до сніданку.
До двох наших машин підбігли два офіцери і скомандували: «Машини на вихід». Це були замполіт роти старший лейтенант Олейніков і заступник командира роти старший лейтенант Горбоносов. Дорогою старший лейтенант Горбоносов, який сів на нашу машину, пояснив, що душмани захопили у полон народних активістів і повели в гори.
Проїхавши кілометрів з 15, попереду ми побачили гірську річку, яку треба було подолати. Перша бойова машина переправилась благополучно і зупинилась на горбку, а в нашої під час переправи злетіла гусениця і ми зіскочили у воду. Коли у воді натягували гусеницю, нас обстріляли.
Так починався перший бій, у якому брали участь мої земляки з Шепетівщини — Анатолій Мельников з Грицева, Володимир Пархомчук з Рожичної, Леонід Демчук з Ленковець, Степан Романюк та Володимир Заєць з Судилкова і я, Микола Ліончук з Коськова. Пізніше ми назвали цей бій «Ри- сові поля». Після того було ще багато дуже тяжких боїв, із втратами бойових друзів, але чомусь той поєдинок з душманами ми згадували найчастіше.
Натягнувши гусеницю, ми також виїхали на горбок. З лівого боку дороги обстріл машин посилився. Офіцери, порадившись, вирішили взяти штурмом тих, хто стріляв. Бронемашини повернули ліворуч. Перед нами була рівнина довжиною з кілометр, а далі — кущі та будівлі.
Проїхавши по зеленому полю, машини почали грузнути. Перша з них засіла у глиняній багнюці. Ми під’їхали, щоб її витягнути, але також загрузли. Перед нами були рисові поля, залиті водою. Ми, вискочивши з машини в багнюку (добре, що були високі межі), зайняли оборону.
Почалась перестрілка. Сержанти намагалися вийти по радіостанції на зв’язок з батальйоном, але все було марно. Лежачи біля офіцера, я попросив бінокль і побачив, як четверо душманів набивають патрони у кулеметні стрічки. У цей момент з гармати вистрілив Василь Щур і поцілив прямо у них, було видно тільки полум’я, дим. Більше там нікого не було...
Почувши гул, ми помітили, як до річки під’їхав Бтр-Д з гранатометниками на броні. Ми почали подавати сигнали, щоб він нам допоміг. Коли бронемашина під’їхала до нас, з неї вистрибнули командир взводу лейтенант Турченков та кілька гранатометників.
Офіцери вирішили, що старший лейтенант Горбоносов буде керувати порятунком машин, а два інших з двома десятками солдатів відтиснуть душманів, адже ті стали підходити ближче. Так вдалося трохи відігнати бойовиків і зайняти оборону в невеликому рову.
Перед нами була дорога. Раптом стрілянина вщухла. За метрів 400 душмани почали виходити на шлях і прямувати до нас, їх було до сорока осіб. Замполіт віддав наказ усім поставити зброю на запобіжники, офіцери ж встали з рову. Коли душмани трохи пройшли, один із них щось крикнув. Бойовики розбіглись і знову почалась стрілянина. У цей момент упав мертвим лейтенант Турченков, куля попала йому в шию.
Бій тривав хвилин двадцять. У нас закінчувались боєприпаси, але бронемашини були вже на горбку. За сигналом була дана червона ракета. Ми швидко посідали на машини. На той час сонце вже ховалось за гору і швидко почало темніти, чого ми не очікували.
Коли приїхали до місця розташування нашого батальйону, біля зрошувального каналу на краю пустелі, усі вже спали біля машин. Лише вартові ходили. А ми ще довго, до самого ранку, не могли заснути, лежачи на брезентах від машин, брудні. Перед нами стояв той самий Бтр-Д, бійці відпочивали біля нього, а поруч нерухомо лежав їхній командир, якого наступного дня «вантажем 200» відправили на Батьківщину.
М.ЛІОНЧУК.
Вернуться на главную страницу или перейти в раздел: Україна