Як далеко від Таліна до НАТО?
Добавлено: 13th Ноябрь, 2008.
У Таліні пройшла 12-13 листопада шоста зустріч Нато-Україна, що начебто повинна була визначити, готовий Київ чи ні бути прийнятим у блок. Такі зустрічі проводяться щорічно з 2002 року (виключенням став тільки 2007 рік) у форматі консультацій. Але остання була особою. Хоча офіційно в її порядку денному питання про членство Києва в блоці, приєднанні його до Плану дій по членству (MAP) у НАТО, не стояло, всі прекрасно розуміли, що без його обговорення не обійтися. Зовсім не випадково на цей, загалом, напівформальний захід, а воно організовано під ковпаком естонського Міжнародного центра оборонних досліджень за підтримкою міністерства оборони, прибув сам міністр оборони США Роберт Гейтс.
Спочатку він не збирався цього робити - не той рівень, але, як пояснив представник Пентагона, серпнева криза в Грузії подвиг його «продемонструвати підтримку, яку ми надаємо Україні й іншим колишнім радянським республікам, які бажають інтегруватися із Заходом».
«Військові міністри» НАТО - це зовсім не той рівень, на якому приймаються рішення про вступ у блок нових членів. Це - прерогатива глав держав і урядів, які приймають свої рішення на основі рекомендацій міністрів закордонних справ НАТО. Останні повинні зібратися на чергову регулярну нараду Ради НАТО в Брюсселі в грудні. І там, начебто, повинен і бути вирішене питання про те, чи приєднувати Київ до MAP чи ні.
МAP або ПДЧ - це якась подоба «дорожньої карти» із завданнями, виконавши які (реформа в армії, інвентаризація озброєнь, уніфікація національних законодавств, реформа управлінських структур і т.д.), країна акуратно підходить до коміром блоку в Брюсселі. А далі рішення, треба сказати, приймаються на основі консенсусу. І в цьому самі більші труднощі Вашингтона. Він намагається продавити членство Києва й Тбілісі з усіх боків і на будь-яких форумах. Талінский саме й повинен був дати свої рекомендації міністерській зустрічі НАТО в грудні.
Вираження Гейтса «інтегруватися із Заходом» варто запам'ятати. Гейтс використав його відразу, як тільки прибув у Талін у бесіді з журналістами, а потім багато разів уживав під час самих консультацій, після них - і їм же й попрощався з журналістами при відльоті. Він оголосив, що «Росії не потрібно перешкоджати бажанню суверенних країн повністю інтегруватися із Заходом. Це - не погроза безпеки Росії».
Росія, щоправда, не була замічена в учинении перешкод для інтеграції кого-небудь «із Заходом». Але, з іншого боку, ніколи й не приховувала, що буде настроєна капітально проти зміцнення натовського обруча у свого «південного підчерев'я» за рахунок України й Грузії. Для Москви, як втім, і для дуже багатьох, НАТО й Захід - це аж ніяк не ідентичні утворення, як це намагається представити Роберт Гейтс. Такі забавні підміни понять у пропаганді річ настільки ж часто використовувана, як і примітивна. Американці й так ніколи не відрізнялися особливою добірністю у своїй пропаганді (Пентагон тут, можна сказати, еталон), а коли вони починають поспішати, то - просто лихо.
А вони дуже сильно поспішають протягти Київ Ющенко в НАТО, добре розуміючи, що це питання може покритися невизначеністю після вступу на посаду Барака Обамы в січні наступного року. Останній поки ще ніяк і ніде не зафіксував свого конкретного відношення до тому, чи коштує НАТО форсувати марш на чорноморський фланг Росії.
Друга причина поспіху - президентський перехідний період. «Транзитний період» між двома президентами в США взагалі дуже нервовий час. Всі адміністрації прагнуть «пов'язати» спадкоємця власними не до кінця виконаними планами й зобов'язаннями. Коли вони зафіксовані офіційними домовленостями, змінникові від них уже майже неможливо відмовитися. Ще більше посувають адміністрацію, що йде, до поспіху майбутні наприкінці 2009-го або 2010-м року президентські вибори на Україні. Те, що Ющенко після них не буде - очевидно, а що на його місце прийде Юлія Тимошенко - зовсім не факт.
Якщо судити по окремих висловленнях експертів із зовнішньополітичної команди Обамы, то вони радять йому почекати із введенням України «в обитель альянсу». Але не відмовляти Києву зовсім. «Надання Україні або Грузії MAP у грудні 2008 - завдання майже нескорима, - думає професор вашингтонського Brookings Institution Стивен Пайфер (Steven Pifer). - Замість того щоб прагнути до відомого дипломатичного провалу, Вашингтону варто розробити план B: дати якісь позитивні завірення Києву й Тбілісі, а Москві дати зрозуміти, що НАТО не відпустить Україну й Грузію на геополітичну орбіту Росії».
У Таліні з'ясувалося, що до НАТО й Україні, і Грузії набагато далі, ніж було в Бухаресті у квітні цього року, коли під натиском Німеччини й Франції саміт НАТО не дав Києву й Тбілісі добро на членство.
Вернуться на главную страницу или перейти в раздел: У світі